Швидкий пошук

захист бізнесу, податкові перевірки, Артіус, бізнес

ліцензії на охорону, ліценхія на охоронну діяльність, охоронна ліцензія, Артіус

16.06.2017

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ХХ СТ.

Соціологія права: науково-практичний журнал
Випуск № 1 –2

Актуалізуючи питання державотворення в Україні, неможливо оминути сторінки нашої минувшини, що ілюструють спроби самостійного державного будівництва, прагнення українського народу до незалежності, відкривають очі на замовчувані факти та дають відповіді на злободенні питання. Аналіз феномену української національної державності нині набуває особливого звучання, адже 2017 рік – це рік 100-річчя української революції. Президентом України підписаний відповідний указ, який передбачає план святкових заходів на п’ять років, а ми, науковці, повинні в свою чергу зосередити увагу на подіях столітньої давнини.

Історики права одноголосно стверджують, що Україна – це не юна молода держава. Вона має не столітній, а тисячолітній досвід державного будівництва, на частині якого ми зосередимо свою увагу в даній розвідці.

1917 рік для нашої держави став переломним. Повалення самодержавства в Російській імперії активізувало серед українства національно-визвольний рух та процес пошуку державотворчого шляху. Політичним центром стала Українська Центральна Рада, утворена на початку березня 1917 року.

Головою УЦР було заочно обрано М. Грушевського, який за декілька днів повернувся до Києва із Сибірського заслання.

Приміщення нинішнього будинку вчителя – політичний центр УЦР

Голова Української Центральної Ради – Михайло Грушевський

Перед Українською Центральною Радою загалом та М. Грушевським зокрема постало питання: «Як легітимізувати свою діяльність?». Відповідь на нього дав український народ. Так, 19 березня 1917 року на центральні площі Києва вийшла сто тисячна маніфестація, що засвідчила всенародне визнання УЦР.

Мітинг на Софіївській площі 19 березня 1917 року

Колони демонстрантів прокрокували маршрутом від Володимирського собору бульваром Тараса Шевченка, вулицею Хрещатик, Михайлівською площею та Софійським майданом.

Маніфестація на Бесарабській площі 19 березня 1917 року

Їх прикрашали численні жовто-блакитні прапори, хоругви з національними символами, зображеннями Шевченка, плакати із написами: «Хай живе вільна Україна». Під час маніфестації виступив М. Грушевський, який закликав під прапорами і портретом Шевченка присягтись боротися за здобуття Україною автономії. Маніфестація 19 березня 1917 року мала широкий розголос, виявила високий потенціал українського національно-визвольного руху. Голова Центральної Ради назвав день проведення маніфестації найяснішим, найрадіснішим днем свого і українського життя. У своїх спогадах він констатував: «Мета маніфестації була досягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство – се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає». Демонстрація стала наймасовішим і найбільшим народним Віче, яке бачили вулиці столиці. До 2004 року подібні акції в Україні не повторювалися.

Політичні гасла маніфестації 19 березня 1917 року

Прояв народної волі був юридично оформлений у ході роботи Всеукраїнського національного конгресу, який пройшов 6 – 8 квітня 1917 р. у м. Києві за участю обраних на те представників із усіх куточків України. Окрім перетворення Центральної Ради на загальноукраїнський представницький орган й легітимізації її діяльності, організатори Всеукраїнського конгресу переслідували ще одну, не менш важливу, мету – задокументувати перед Тимчасовим урядом Росії серйозність і невідступність українських державнобудівних домагань.

28 березня 1917 р. у газеті «Киевская мысль» були оприлюднені програма з’їзду та інструкція виборів до нього, розроблені Михайлом Грушевським. Він наголошував, що представників мають прислати всі українські політичні, культурні, професійні, територіальні, партійні, організації; просвітні, економічні товариства; робітничі, селянські, військові, релігійні, службові, молодіжні, студентські, освітні організації від сіл, міст, повітів. Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона повинна була направити одного делегата, більше 50 – відповідно двох, понад 100 – трьох, 200 – чотирьох, 300 п’ятьох (але не більше). Із дорадчим голосом участь у Конгрес міг взяти будь-який українець. Загалом на Конгресі зареєструвалося близько 1 500 учасників, з них 700 осіб з правом вирішального голосу, 200 з дорадчим, решта – запрошені гості. Саме цей з’їзд легітимізував діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу.

Філармонія – місце проведення Всеукраїнського національного конгресу  6 – 9 квітня 1917 року

Робота УЦР позначилася пошуком визначення правового статусу України, що відтворений першим та другим Універсалами.

Генеральний секретаріат УЦР, утворений Першим Універсалом

Державний жовтневий переворот 1917 року в Росії задав інший тон. Так, 7 листопада 1917 року світ побачив ІІІ Універсал. На думку сучасних дослідників історії українського права П. Захарченка, В. Сергійчука, В. Шевченка, яку ми цілком поділяємо, ІІІ Універсал є актом, що проголосив Українську Народну Республіку незалежною державою і увів її до кола суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на те, що документ згадує про федерацію з Російською республікою, хочемо зауважити, що даний припис записаний у майбутньому часі, а на момент ухвалення ІІІ Універсалу Росія не була республікою, а державою, де більшовики, захопивши владу, ще не надали їй ні статусу, ні назви.

Натомість, документ уконституйовує перехід законодавчої влади до самої УЦР, а виконавчої – до Генерального секретаріату України. Територіальна цілісність визнавалася у рамках територій, «заселених в більшості українцями», а питання «щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, мало бути встановлено по згоді організованої волі народів». Відтак, маємо ще одну ознаку держави – територіальна визначеність державних кордонів.

Урочисте проголошення Третього Універсалу УЦР 7 (20) листопада 1917 року

Означений документ красномовно характеризували його творці, вказуючи на суверенний статус. Так, В. Винниченко у книзі «Відродження нації» наголошував: «Тепер, нарешті, ми могли творити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Ґенерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядження, вся військова сила підлягала його наказам».

Володимир Винниченко – голова уряду УНР

Відтак, можемо констатувати про наявність основних ознак молодої держави: державна влада, що поділялася на законодавчу, виконавчу та судову, суверенітет, територія, кордони, населення та міжнародне визнання. Останній факт засвідчується текстом Берестейського мирного договору від 9 лютого 1918 року, що був підписаний делегацією від УНР та уповноваженими представниками країн Четвертного союзу.

Підписання українською делегацією УНР Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року

Даний факт підтверджується також Брестським мирним договором, укладеним між Росією і країнами Четвертного союзу 3 березня 1918 р. Відповідно до останнього документу, Росія зобов’язувалася негайно укласти мир із УНР як з незалежною державою та вивести війська із її території: «Россия обязывается немедленно заключить мир с УНР и признать мирный договор между этим государством и державами Четверного союза. Территория Украины немедленно очищается от российских войск и российской Красной Армии».

Підписання делегацією більшовицької Росії Брестського мирного договору 3 березня 1918 року

Не заперечувала статусу незалежності УНР і сама Росія. Такий факт можна прослідкувати за змістом багатьох документів, що направлялися в Україну не як внутрішньо-правові, а міжнародні акти. Варто лише нагадати окремі цитати із відомого Ультиматуму Раднаркому, надісланого до Києва 4 грудня 1917 року. У ньому Совіти підтверджують право народів на самовизначення та визнають УНР: «Совет Народных Комиссаров, еще раз подтверждает право на самоопределение за всеми нациями, которые угнетались царизмом,… вплоть до права этих наций отделиться от России. Поэтому мы, Совет Народных Комиссаров, признаем Украинскую Народную Республику, ее право совершенно отделиться от России или вступить в договор с Российской Республикой на федеративных или тому подобных взаимоотношениях между ними». Ультиматум, підписаний не лише Головою Ради Народних Комісарів В. Ульяновим-Леніним, а й Народним комісаром з іноземних справ Л. Троцьким (Бронштейном), що ще раз засвідчує характер документа, який ухвалювався і спрямовувався до УНР не як внутрішньо-правовий, а як міжнародно-правовий акт. Окрім того, більшовицька Росія впродовж літа 1918 року відкрила консульські представництва в семи містах України та акредитувала двадцять консульств Української держави на своїй території. Однак, це не завадило північному сусіду розпочати експансію проти УНР з метою встановлення окупаційного режиму, а факт російсько-більшовицької агресії ретушувати терміном «громадянська війна».

Тяглість української державності продовжена гетьманом Павлом Скоропадським. Прийшовши до влади, гетьман відкинув законодавчий базис УЦР, але Українська Держава не відмовилася від правонаступництва Української Народної Республіки. Відповідно до «Закону про тимчасовий устрій України» від 29 квітня 1918 р., держава зберігала свою самостійність, але колегіальний орган влади замінювався персоніфікованим очільником Української Держави – гетьманом.

Гетьман Української Держави 1918 рік – Павло Скоропадський

1918 рік позначений правонаступництвом української державності, щоправда, республіканська форма правління перетворилася на монархічну. Впродовж цього періоду Україна була визнана 30 державами світу, а в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них. Дипломатичні місії біли відправлені до Німеччини, Османської імперії, Болгарського царства, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Грузії, Азербайджану, Фінляндії.

Німецьке посольство на аудієнції у гетьмана Павла Скоропадського

Третій етап ґенези державності був продиктований розгортанням українського повстанського руху у листопаді – грудні 1918 р. Так, 14 грудня 1918 р. Директорія проголосила відродження Української Народної Республіки. Будучи революційним органом влади, вона налагодила дипломатичні стосунки із Угорщиною, Чехословаччиною, Голандією, Італією, проводила переговори із Радою Народних Комісарів, вимагаючи припинення неоголошеної війни та виведення більшовицьких військ із українських територій. Однак, на початку 1919 року значна територія української держави була захоплена російськими військами, а уряд УНР був змушений покинути Київ і відступити до західних кордонів і, зрештою, покинути територію України.

Склад Директорії УНР

УНР на картах країн Європи 1919 р.

На підставі Закону «Про форму української влади» від 26 січня 1919 року, Закону «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», Закону «Про Державну Народню Раду УНР», схвалених Радою Народних Міністрів та затверджених головою Директорії Симоном Петлюрою від 12 листопада 1920 року, було створено Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Він був повноправним представницьким органом українського народу в його боротьбі за вольності, державну самостійність, незалежність та впродовж 72-х років репрезентував Україну за кордоном.

Перебуваючи у різних державах Європи, як голови Директорії – С. Петлюра, А. Лівицький, В. Прокопович та інші, так і виконавчий орган – Рада Народних Міністрів УНР продовжували здійснювати основну функцію – збереження української держави. Вони виконували дипломатичну місію, вели масштабну культурно-громадську, освітню, наукову діяльність, доклали чимало зусиль для збереження на світовому рівні національного імені «українці», демонстрували етнічну самобутність, засуджували терор, розгорнутий керівництвом УСРР-УРСР.

Голови уряду УНР в екзилі (в еміграції): В. Прокопович та А. Лівицький

Тяглість і безперервність української державницької ідеї була зафіксована створенням у березні 1939 року держави під назвою Карпатська Україна на чолі із президентом Августином Волошеним, а паростки державності ще раз проросли 30 червня 1941 року та відтворилися в Акті ОУН «Про утворення Української держави».

Карпатська Україна та її Президент Августин Волошин

Зрештою, розпад радянського Союзу та здобуття Україною 24 серпня 1991 року незалежності поклало початок сучасної України. На нашу думку, Україна є легітимною спадкоємницею УНР, а факт правонаступництва засвідчений 22 серпня 1992 р., коли Державний центр Української Народної Республіки в екзилі урочисто склав свої повноваження, передавши їх владі відновленої держави Україна. Уповноважена делегація на чолі з останнім президентом в екзилії Миколою Плав’юком вручила першому Президенту України Л. Кравчуку «Грамоту про припинення діяльності», «Заяву про правонаступництво України від УНР», клейноди Гетьмана Мазепи, державний прапор та печатку, засвідчивши спадкоємність, неперервність існування української держави, яка постала перед нами не 1991 року, а ще сто років тому у вирі національної революції 1917 року.

Вручення останнім президентом в екзилі М. Плав’юком символів державної влади Президенту України  Л. Кравчуку

Таким чином, в різні часи, на різних територіях українці постійно прагнули відродити українську державу, вели боротьбу за можливість бути вільними, незалежними. На своїй землі творити свою державу від Сяну до Дону. Переконані, що це і є феномен української національної державності, який демонструє тяглість, безперервність, спадкоємність нашої державності не лише у вимірі останніх 100 років, а й у вимірі всього тисячоліття.

Іванна МАЦЕЛЮХ,

Радник АО “Артіус”
Поделиться: